Більшість із нас хоча б раз бачили в інтернеті відео, де чихуахуа, йоркширський тер’єр чи шпіц люто гарчать і кусають руку, яка просто намагається їх погладити. Найчастіше ця рука належить господарю. Такі відео набирають величезну кількість переглядів. У коментарях ми бачимо лише замилування та сміх над бідною твариною. Насправді ж приводів для радості немає. Собака перебуває у сильному стресі, який часто межує з психозом, інформує KURAZH.
Найчастіше така поведінка свідчить про те, що господар грубо порушує особисті кордони свого вихованця. Так-так, у собак, як і в людей, є потреба в особистому просторі. При спілкуванні собак з родичами ми можемо це чітко побачити на практиці. Рідкісний пес дозволить іншому поставити на себе лапи чи покласти морду собі на холку. Такі дії, як правило, жорстко припиняються.
У великих собак поведінка, про яку йдеться вище, зустрічається набагато рідше. Все тому, що тушку в 30-40 кг важко змусити до тактильного контакту. Собака просто встане і піде, демонструючи своє небажання в даний момент спілкуватися. Як же маленькому песику, якого господар посадив собі на коліна, показати, що він не хоче обіймів, поцілунків та інших проявів любові, властивих людині? Єдиний спосіб — це гарчання. Гарчання — це попередження. “Не чіпай мене. Відчепись”, — каже собака. Якщо за допомогою гарчання досягти мети не вдається — в хід ідуть зуби. Такий “натяк” важко не зрозуміти, чи не так? Собака отримує кілька “добрих” слів від господаря, але водночас господар опускає свого “терориста” на землю і більше не лізе до нього. Мета досягнута — думає собака. Через певну кількість повторень подібних ситуацій собака запам’ятає, що попереджати гарчанням марно, треба відразу переходити до другого пункту — “зуби”. У підсумку господар ходить з покусаними руками, контакт із собакою зіпсований.
Господарі, як правило, не бачать причини такої реакції своїх вихованців. Вони думають, що справа в настрої тварини. Це, до речі, реальні аргументи власника собаки породи мальтіпу, який регулярно кусав господарів. Дана проблема ж вирішується набагато простіше, ніж здається.
Повертаємося до особистих кордонів. Собака не зобов’язана завжди хотіти спілкування. Іноді нашим вихованцям хочеться просто побути наодинці з собою. Полежати, “перетравити” події, які сталися з ним за день. Та просто відпочити. Як і людині, яка втомилася від напруженого робочого дня, хочеться, щоб її ніхто не чіпав якийсь час. Ось і собака має право на таке бажання.
Як же зрозуміти, що собака хоче спілкування і тактильного контакту? По-перше, у всіх собак ця потреба різна. Наприклад, німецька вівчарка може потребувати тісного контакту з людиною набагато менше, ніж коргі, який готовий до спілкування майже 90% часу на добу.
По-друге, не всі собаки люблять, коли їх обіймають і в ніс цілують. Тут треба дивитися на реакцію конкретної собаки. Деяким німецьким вівчаркам це може не подобатися. Деякі взагалі терпіти не можуть фамільярності на свою адресу. Коргі ж навпаки, часто нічого проти не мають. З радістю можуть приймати і обійми, і поцілунки.
Що ж стосується конкретного часу для спілкування з собакою. Є простий лайфхак, який чітко показує, чи готова собака приймати ласку і увагу. Чи буде їй це до вподоби, а не стерпить вона цей ритуал просто з поваги до улюбленого господаря.
Існує так зване правило “3-х секунд”. Суть простіша, ніж назва.
Підходимо до собаки, починаємо її гладити протягом 3-5 секунд. Після закінчення цього часу, прибираємо руку. Якщо собака тикається носом у руку, підставляє голову вам під долоню, або іншими діями показує, що дуже хоче продовжити спілкування, це означає, що ваше бажання буде взаємним.
Всі щасливі, всі задоволені.
Якщо ж собака після ваших погладжувань не проявила жодного інтересу, значить краще ненадовго відкласти спілкування.
До цього прийому багато хто приходить інтуїтивно. А є ті, хто не бачить сигналів, які демонструють їхні собаки, розуміють тільки гарчання і укус. І то, тільки в момент. Потім все повторюється раз за разом. Укус за укусом. У таких господарів немає задоволення від спільного життя з їхньою собакою. Вони починають олюднювати собаку, ображатися на неї. Раз за разом. Як підсумок — “Я більше не заведу собаку, це не моє”. І як же прикро, що виправити таку сумну ситуацію міг всього 1 нюанс у розумінні своєї власної собаки.